Мозкоправи стверджують, що сильні емоційні переживання в дитинстві накладають відбиток на все подальше життя. Одне з найяскравіших спогадів мого дитинства — синій із чорнит дахом Форд Капрі, що належав моєму дідові.
Дід був оригіналом. У молодості встиг взяти участь у Корейській війні, обслуговував радянські літаки. Потім усім розповідав, що він льотчик-винищувач. До виходу на пенсію довго плавав на одному з найкрутіших у Союзі пасажирських лайнерів — Тарасі Шевченку. Об’їздив кілька разів увесь світ. Де тільки не бував, навіть на якихось недоцільно відкритих островах у Тихому океані, де вождь племені Тумба Юмба урочисто подарував йому дерев’яний меч і маску. Язик у нього був підвішаний відмінно, і при його насиченому житті в запасі було мільйон цікавих історій.
Наприклад, як в одному з круїзів він спокусив новозеландську мільйонершу, і вона благала його поїхати з нею на її ранчо, і жити там довго і щасливо. На що він відповів, що Батьківщина — це святе, і він її не проміняє ні на які капіталізми.
Або як він стрибнув з розбігу у басейн, щоб справити враження на даму, а вже в польоті побачив, що воду з басейну випустили з санітарно-профілактичних причин… Однак, за словами дами, враження він таки справив.
Або як пішов у кіно з тією ж дамою і заснув у кріслі, мирно хроплячи. Дама потрусила його ліктем, а він уві сні на всю залу сказав: «Що, уснула, да?! Ну нічого, з усіма буває.»
Знайомих із іменем і зв’язками у нього було безліч. Одного разу він кілька днів по-дружньому жив у московській квартирі Михайла Жванецького.
Оселитися зі своєю новою дружиною (бабуся в Одесі до того часу вже знайшла собі іншого чоловіка) він вирішив у Ялті. На початку 80-х десь у Німеччині він випадково купив Форд Капрі зі стосильним двигуном 2,0 л V6 і чотириступеневою механікою. Машину, яку створював спеціально для Європейського відділення Форд американський дизайнер Філіп Кларк — один із батьків оригінального Мустанга. Машину завантажили в трюм і привезли до СРСР, де обширний «блат» дозволив діду без зусиль її розмитнити та оформити.
Їздити він не вмів. Машину безкінечно бив і ремонтував. Запчастин на неї було не знайти, звичайно, але завдяки численним знайомствам по всьому Радянському Союзу він постійно діставав якісь деталі. Наприклад, у Латвії йому наштампували десяток лобових стекол — про запас. Після вильоту з дороги в кущі фари він поставив від Москвича. Аварій було так багато, що в одній із них побував навіть я, сидячи на задньому сидінні…
Сам факт, що мій дід володіє ТАКИМ автомобілем, наповнював мене неймовірною гордістю. Не рахуючи вже тієї дрібниці, що вдома у мене зберігався вагон усіляких імпортних побрякушок, журналів Некерман, коміксів і іншого мотлоху, який я періодично тягав до школи, викликаючи заздрість однокласників.
Пам’ятаю себе приблизно у 10 років (у кінці 80-х). Я сиджу за кермом спортивного двомісного Форда, видаючи горлом звук працюючого двигуна, і роблю вигляд, що перемагаю в гонці. Поруч сидить сусідська дівчинка (хоч убий, не пам’ятаю, як вона виглядала). У руці у мене пляшка Пепсі з білою етикеткою, на якій намальований червоно-синій логотип. Я навіть пам’ятаю дивовижний іноземний запах салону цього Форда, з легкою домішкою бензину, а ще щипання бульбашок Пепсі на язиці і дивне скрипуче відчуття від неї на зубах.
Фото того Капрі не збереглося, але виглядав він саме так:
Іномарок у Союзі було так мало, що в південній частині України про цей автомобіль і його диковатого наїзника складали міфи й легенди. Діда з його машиною навіть запросили на маленьку роль у багатосерійному фільмі «Багач, бідняк» за романом Ірвіна Шоу. За сюжетом дія відбувається у США, і для фільму збирали іномарки по всьому СРСР.
Після такої «травми» дитинства я вже не міг не закохатися в автомобілі. Капрі снився мені в рожевих мріях ще довго. Поступово мрія про маленького страшненького «недомустанга» переросла в нав’язливу ідею володіти вже справжнім американським маслкаром. Що у 2008 році вилилося в покупку в Америці нового Мустанга GT зі справжнім V8. Можна вважати, що майбутній професійний автотрейдер у моїй особі почав активно формуватися саме тоді.
У моїх руках побували всі існуючі маслкари, з різними моторами й різних років випуску: Камаро, Мустанги, Челленджери та Чарджери. Попри це, моєму ажіотажу не було меж, коли я раптом днями випадково дізнався, що європейське відділення Форд відроджує модель Капрі. Однак швидке розчарування виявилося настільки ж сильним. Я дізнався, що це чотиридверний електричний паркетник, з оригінальним Капрі який ріднить лише форма заднього вікна, і більше НІЧОГО…
Капріводи рвуть і метають. Спробуйте на форумі європейського клубу любителів Капрі написати, що «цей новий електрочайник наче нічого», вас спочатку забанять довічно, а потім знайдуть і лінчують, тож бан триватиме недовго.
Я не капрівод, але теж негодую. Мало їм було опошлити Мустанг, назвавши його ім’ям електричний паркетник, тепер той самий номер вони вирішили провернути з легендарним Капрі!
Найцікавіше, що по суті це навіть і не Форд, а по суті звичайний VW ID4, лише замаскований. Як і новий Ford Explorer EV, Капрі побудований на тій самій платформі MEB Volkswagen Group. Тільки Капрі довший і нижчий за новий Експлорер, а його багажник значно більший через витягнуту форму «купе», що, по суті, робить Mustang Mach-E непотрібним у фордівській лінійці.
Капрі буває із заднім або повним приводом, потужністю від 282 до 335 к.с. і заявленим запасом ходу до 620 км. Як показує практика, в реальних умовах запас ходу буде на 25–30% меншим.
Новий електрофорд зовсім не поганий. Він швидкий і сучасний. І він уміє їздити. Проблемою для Капрі є навіть не його назва і кровна спорідненість із Фольксвагеном, а ціна. У Британії пристойна комплектація з повним приводом коштує від 52 тис. фунтів, у Європі — лише трохи менше в євро.
Не мені давати поради Форду з його армією маркетологів, але якщо вони хотіли ощасливити прихильників класичного Капрі, потрібно було створити авто, співставне з ним за філософією. Невелике стильне купе, бажано з двома моторами на вибір — бензиновим і електро. Як це робить, наприклад, Dodge зі своїм хітовим Челленджером. Перелицьований Фольксваген не викликає в мене не те що ностальгії, а навіть бодай якоїсь симпатії.
Автор:
Юрій Аксьонов